Мабуть, так воно і стається. Якщо людина не може стати Кимось, вона з роками перетворюється на ЩОСЬ. І це дійсно огидно.. Напевно, таки краще бути паскудною особистістю, аніж тихо-мирно збирати порохи, як китайський болванчик на полиці життя...

Або я ліниве створіння, або дійсно потребую відпочинку, але дуже мрію про відпустку або хоч кудись КУДИСЬ ПОДАТИСЯ!!! Не сісти надворі й попити пива, не сидіти взагалі ані миті, а йти, бігти, тікати.........Кудись, де вітер обдуває обличчя, сонце обпалює волосся, ноги ламають гілляки, проторюючи собі шлях, КУДИСЬ, де очі розширюються від здивування й радості, коли бачать красу природи. ПОДАТИСЯ туди, де можна вечеряти біля багаття, спати на каріматі, і забути про ціни, компослуги, маршрутки, власний зовнішній вигляд, будь-чий зовнішний вигляд... Господи, ну чому люди себе занепастили у в"язницю мегаполіса, з якого так важко вирватись? На все треба час, гроші, сили... А деколи, дочекавшись вихідних, залишається сил тільки впасти на подушку й проспати до самого понеділка. Все, треба терміново КУДИСЬ ТАКИ ПОДАТСЯ))

Все-таки це чудово, коли монстр-понеділок вдається приборкати й перетворити на лагідний понеділковий вечір.

Бо якщо ранок і перша половина цього напруженого дня схожі на стихійне лихо, яке своїм шаленим вітром зносить дах, блискавкою стирає минулотижневі плани і громом навалює купу нових завдань, то вечір.. вечір понеділка подібний до примирливих сонячних променів. Навколо тиша, ніхто вже не стукає по клавіатурі, не кричить "АААА! Ми зриваємо графіки! Шукайте новини!", і навіть телефони заспокоюються й не з"єднують з навіженими читачами..

На небі розходяться хмари, і хоча поруч з тихим рожевим сонцем вже з"являється прозора скибочка місяця, й вечірнє озерце затишку незабаром розлиється у чорну безодню ночі, все ще зараз є цей чарівний понеділковий вечір.

У цю мить мені подумалось: мабуть, не обов"язково за будь-яку ціну звертати гори. Головне, щоб гори не звернули тебе, не розчавили твою душу.
Щоб вона залишалася здатною відчувати звуки тиші й розрізняти відтінки прозорості ))

Радянський словник психологічних термінів визначає манію мандрування як хворобу:

Дромомания (от греч. drómos — бег и mania — безумие), пориомания, вагабондаж, непреодолимое, приступообразно возникающее бесцельное стремление к перемене мест, переездам, бродяжничеству. Неодолимая потребность к скитанию продолжается дни и недели. Д. относится к импульсивным состояниям.

А як називається пожиттєве осідання на дивані перед телевізором? Нормальним життям пересічних громадян? Але невже це не страшніше від дромоманії?! Хіба не огидно закриватись у бетонній коробці й лише тягати до неї всіляке лайно, взяте у кредит? Що ж залишиться від свободи? Що ж буде з душею - невже перетвориться на заставу? Кому вона дістанеться в разі несплати позички???

Одна заклопотана чиновниця поскаржилась мені сьогодні, що в її житті стало надто багато проблем і на роботі, і в родині, і зі здоров'ям. "Але ви мені не співчувайте, -- раптом оговталась заклопотана пані. -- Жалість це погане почуття. От ви почнете мене жаліти, ще хтось почне жаліти - і створите навколо мого життя негативне інформаційне поле. Не треба фіксувати негативу. Бо все так не буде. Повірте, все так не буде".

І попри дуже дивне враження від почутого, я все-таки подумала, що в її словах щось таки є раціональне. Бо ж дійсно треба прагнути кращого...

Пізно
Після зневір'я
Проповіді читати,

Марно
Після падіння замертво -
Вчити літати,

Сльози вливати в очі,
Що від плачу осліпли -

Пізно.
Пробач.
Не хочу
Вірити в сніг торішній.

Вже не проси пробачень,
Зроблено - варто, значить.

Знищує час назавжди,
Тільки шкодує
Правду:

Вчасно
Важливо дати

Краплю води - насінню,

Віру й тепло - створінню,

Здійснення - мріям крилатим...


.

пальці стрибають
по клавіатурі

й букви клюють,
наче гуси чи кури,

пальці танцюють
на клавішах білих,

як балерини
в комп'ютерних стінах...

.

Бігаю за сном,
а він тікає,

за кутом ховається,
стрибає,

то заплаче,
то пісні співає -

як приспати сон?
ніхто не знає...

Позичте
мені
грошей,

Я маю
далеко
летіти

За море,
за хмари,
за літо

І вище
і далі
ще.

Розпийте
зі мною
ніч,

Я буду
вас пам'ятати,

І снів береги
в Карпатах...

І житиму,
смерті опріч!

ПОЯСНІТЬ МЕНІ, ЯК ВСТИГАТИ УСЕ ВСТИГНУТИ???
Чи сумісна робота з особистим життям?
І як встигати всюди зробити все заплпноване?
Як встигати жити і бачити, чути й говорити, пізнавати і створювати нове - ЯК???

Останній робочий день весни... а теплої води у львівських кранах - зась. Тому, мабуть, навіть "люди в синьому" зі смугастими дубинками спокійно усміхались, споглядаючи, як молодь купається у фонтані "Нептун", а камери відеоспостереження на Ратуші просто записували це комусь на згадку:)

Приїхали нещодавно до Львова французькі туристи. Місто подивитись, кави львівської випити. Ми з друзями їх по кав"ярнях водили, по місту. І раптом надибали на трансляцію засідання ВР водному барчику. Французи, не розуміючи української, читають на жовтих і сииніх кульках, шо їх певні добродії понадували в залі сесійних засідань: "Nato hi? What's that? Do your deputees greet the NATO in such comic way?" Усі, хто знав англійську, випали одразу. Хто не знав, тому переклали. Наше "ні" виглядає так само, як англійське "хай", тобто, "привіт". Ось вам і піар, і антипіар. О два кінці:)))

Насправді свобода робить людину залежною. Кожен, хто хоча б раз у житті відчув її смак, без того п'янкого відчуття свободи не зможе бути вільним. Отже, якщо навіть незалежність від будь-чого викликає залежність до такого стану... Виходить, свободи в її абсолютному розумінні не існує! Принаймні, за життя... Що ж це за мрія, за яку неможливо вхопитись на все? Що то за рай, намальований на залізобетонній брамі?...

--

1. Давай втечемо

Вони могли би ніколи не зустрічатись. І нічого суттєвого це би не змінило. Хоча… можливо, їм було необхідно лише побачити одне одного у відображенні перехресних поглядів.

Стежками парку під віковими деревами Самотня дівчина шукала тиші й порятунку від шаленого міста, розпаленого травневим сонцем на пательні асфальту й бруківки. Дивний хлопець мимоволі теж завернув до прохолодного оазису серед метушливої гри в «технорай». Неспішним кроком він приблукав до незворушного озера, дзеркальну поверхню якого змінювали хіба прозорі сліди легкого вітерцю, що теж заховався під запашною тінню велетенських дерев.

Першу чверть години вони старанно вдавали, ніби не помічають одне одного, розглядаючи місцевість, чиїсь старі й нещодавні надписи на деревах і розмальованих графіті стінах кінотеатру. Вони здавались неймовірно заглибленими у віртуальний світ своїх телефонів, без яких не могли обійтись навіть під час втечі до природної оази. Але погляди їхні потайки стежили одне за одним, відслідковуючи риси зовнішності й поведінки. Ці двоє виглядали однаково втомленими і спустошеними після гамірного робочого дня, який виявився, нарешті, останнім у тижневій рутині.
Напевно, першим мав би заговорити він. Але оскільки хлопець був направду Дивним, а дівчина дійсно Самотньою, то привіталась першою вона.

- Привіт. Теж ховаєшся від міста чи на когось чекаєш?

Він підвів на неї жовті, як повні місяці, очі.
- Не знаю навіть. Просто треба подумати. Але думки… не впорядковуються, а метушаться, як он ті червоні рибки в озері – бачиш?

Дівчина виглядала грайливо-звабливою, але водночас якоюсь розгубленою, ніби глибоко в душі ховала якийсь давній сум. Йому захотілось побачити, як вона сміється, щиро, без відтінків суму в рухах, голосі, погляді.

- Дякую, що заговорила першою. Ти мене зовсім не знаєш, але… А знаєш, що? Давай разом втечемо звідси! Я знаю одне гарне затишне місце, - таємничо запропонував Дивний хлопець.

- Чом би й ні? – Погодилась дівчина на його схибнуту пропозицію, подумки з полегшенням відпустивши крижану руку самотності, яку відчувала часом невідступно гостро.

Дорогою вони почали знайомитись і з’ясували, що вже багато років живуть на одній вулиці в сусідніх будинках.

- Це неймовірно, що робить з людьми велике місто! – Міркував Дивак. – Люди, яких розділяють десять кроків, можуть назавжди залишатись чужими. А незнайомці з різних континентів стають віртуальними друзями через усюдисущий Інтернет.

- Але віртуальний світ не може замінити реального спілкування.

При цих словах їх руки випадково торкнулись одна одної, і вона стала йти трохи далі від нього. На якийсь час між ними зависла тиша спекотного вечора. Дивний хлопець і самотня дівчина йшли поруч, і кожен міркував про своє. Обом було все ще незручно через несподіване знайомство та взаємну дитячу відвертість. Для підтримання розмови хлопець заговорив.

- Що ж за знесилюючі справи так втомили цю чарівну леді?

- Люди. Я працюю фотографом у художньому салоні. Допомагаю їм виглядати на знімках кращими, ніж вони є в житті. Адже людям недостатньо бути собою для того, щоб задовольнити власне самолюбство. Вони здатні платити будь-які гроші за гарні ілюзії.

Над парком звивалась дорога до лісу. Вище вона переходила у вузеньку стежку, якою довелось іти ланцюжком.

- Ти маєш рацію, – продовжив Дивак розмову, перервану лісовою тишею. - Ілюзії керують нами сильніше, ніж ми – власними думками. Ми створюємо образи, а вони підпорядковують нас собі. Тому так важко часом зрозуміти, чого ти насправді хочеш від життя…

Вони зупинились біля холодного струмка і присіли на суху повалену вільху. Тиша, яка їх оточувала, здавалась легкою сніговою ковдрою, що огортала з усіх боків і навіювала стан невагомого спокою.
Поволі вечір покірливо прийняв у свої обійми ніч, і між розмовами його рука опинилась на її талії, інопланетно-жовтий погляд затримався на її очах, де застигли в хаотичному русі мільйони крижаних уламків срібного льодовика. Секунда. Хвилина. Прозора усмішка. Процес хімічної реакції у двох тілах розпочався.

2. Прозоре сяйво

Щось незвідане й дивне увірвалось у їхні світи, але жоден не збирався з цим рахуватись, змінювати щось у внутрішній порожнечі, дистанційному світосприйнятті – «я живу тут і зараз, а решта світу десь далеко, і най собі там залишається». Взаємна присутність у їхніх щоденних подіях позначалась лише прозорим сяйвом на тлі неспинної марноти марнот. Вони не стали новими планетами одне для одного, але між ними утворилось дещо загадкове, схоже на зоряний пил, який мандрує світами і не дає зрозуміти, чи він лише примарився комусь, чи справді промайнув діамантовою хмарою.

- Ти знаєш, мені завжди сняться жахи, коли я сплю біля тебе. – Задумливо сказала Самотня дівчина Диваку, перебираючи своє довге руде волосся, що розсипалось на його грудях. Вони лежали без одягу і без планів на майбутнє на прозорому надувному ліжку, заповненому срібно-блакитною рідиною.

- А мені вже давно нічого не сниться. Поділись зі мною своїми жахами!

- Це не смішно. Я прокидаюсь удосвіта від болю, який відчуваю настільки сильно, ніби мене справді катували. Прокидаюсь і хочу тікати з твого химерного будинку, в якому ти розставив стільки черепів і скелетів, ніби ти вожак дикого племені. Дарма, що ти лікар, душу ти зцілити не здатен.

- Заспокойся, маленька, ти все вигадуєш собі сама. Якщо ти віриш своїм ілюзіям, то підсвідомо…

- Ні, це не ілюзії. Невже ти не відчуваєш цієї хижої порожнечі в собі, в мені, навколо нас?
Порожнеча це дуже добре. Вона незрівнянно вища за те сміття, яким більшість людей заповнює своє життя. Немає турбот, прив’язаності до людей, речей, звичок, – і твій шлях чистий, і ти вільна людина, й ніщо тебе не спиняє у власних намірах. Людина це система, яка може сама себе запрограмувати. Навіщо завантажувати загальноприйняті програми – тільки через те, що так - примітивніше?!

3. Вавилон



Разом їм було легко і цікаво. Але кожен розмовляв на своїй мові, тому повного порозуміння годі було чекати. Як досвідчені ілюзіоністи, вони видавали порожнечу за світло, в яке часом навіть вірили самі.
Після чергового метушливого дня Дивний хлопець і Самотня дівчина деколи зупинялись на різних перехрестях і думали, як краще завершити цей ковток життя – в тиші тісних квартир під дахами багатоповерхівок, в компанії не завжди щирих співрозмовників або – в п’янких обіймах одне одного, де на час можна відпустити свідомість і підсвідомість, дозволяючи природі керувати собою. Так обидва стояли певний час, кожен на своєму перехресті, ніби чекали знака, інтуїтивного поштовху, дзвінка від Бога на мобільний телефон або цеглини на свою голову. Деколи бажання обох сходились на тому, щоб провести разом вечір, ніч і ранок – приватну частину доби, яка дозволяє давати волю фантазії в міру можливостей і здійснювати можливості в міру фантазій. Часом вони просто розмовляли, доки їх не перебивали ранкові птахи, а тоді, схаменувшись, що до вистави нового дня залишилось декілька годин, засинали на різних сторонах ліжка. І навіть такими ночами розмовляли вони різними мовами. А за лаштунками нового дня в кожному залишалась власна порожнеча, яка не зникала, а лише розпалювалась від кожної спроби її загасити.

6. Інтерконтиненталь

Одного дня небесні металеві велетні розвіяли їх над хмарами в протилежних напрямках. Злітаючи над старим змученим Містом, Самотня дівчина дивилась на серпневе сонце й бажала спалити в ньому усі свої зайві спогади. В іншому літаку, що також виривався з полону Міста, тихо спав Дивний хлопець. На певний час життя гарантувало їм взаємну ізоляцію.
Намагаючись обдурити життя, вони залишили далеко позаду себе розпалені вулиці, де забагато про них знали, улюблені паркові стежки, джерела, ріки й Гори, перервали спілкування з персонажами своїх оточень, опинились у нових світах в інших ролях, проте порожнеча… яка є в кожного своя, невідступно, незримо супроводжувала їх скрізь, не реагуючи на жодні зміни у внутрішньому або зовнішньому світах.
«А грім би мене влучив – я тебе постійно хочу бачити!» - ніби викрикнуло його електронне повідомлення. Інтернету було начхати на відстань у пів земної кулі. Самотня дівчина закрила очі і вмить згадала найпалкіші моменти спільних з Диваком приватних частин доби. «Oh yeaa, тебе би сюди, біля мого готелю такий милий пляж, а я засмагла і гаряча!» - він прочитав ці слова і застогнав, міркуючи, що ж робити зі своєю кінською ерекцією…Прийнявши холодний душ, він пішов упрошувати охоронця відкрити спортзал о 2 годині ночі. Від думок про ніжну залежність він щосили тікав і пірнав у свою незриму порожнечу. Нічого особистого, лише порожнеча!

7. Що-небудь або нічого



Жити оманом нових обставин Самотній дівчині вдалось недовго. Відпустка закінчилась, речі були зібрані, а думки розкидані по всім іспанським селищам, де їй довелось побувати, збираючи матеріали для фотовиставки. Повернення додому відбулось, як завжди, швидше, ніж від’їзд, зовсім банально й не романтично. Вона напружилась, як кішка перед стрибком, щоб зануритись у шалений вир технораю, щоб хижо застрибнути в наступний робочий день. І поринула у вир переповнених днів і спустошених ночей.
Один за іншим гасали будні, й на Місто почала насуватись осінь. А Дивний хлопець майже зовсім зник, немов літнє марево з нестерпно жовтими очима. Порожнеча стирала всі почуття, ставала ненаситною воронкою, що затягувала в себе весь навколишній світ. Проте здавалось, що ті дивні жовті очі все-таки здатні хоч трохи зігріти. Адже коли ти маєш лише порожнечу, то від життя можеш вимагати або все, або хоча б що-небудь...

- Знаєш, мені часом так самотньо, ніби мене жодна жива душа на світі не чує й не бачить, – сказала вона своєму дивному другу, прогулюючись із ним біля того ж озера, де вони вперше зустрілись.

- Дивно, - знизав плечима жовтоокий хлопець, - а що поганого може бути в самотності?

- Вона стала перед ним і зазирнула в його насмішкуваті очі.
Порожнеча.

- А чому ти гадаєш, що заповнювати себе сміттям загальноприйнятих дурниць – краще, ніж зберігати у собі порожнечу? Якщо я не бажаю жити за правилами, які нав’язує суспільство, не приймаю ані моралі, ані релігії, не розумію багатьох цінностей – навіщо мені засмічувати цим своє життя?? Так, я порожня людина, але я чистий, повір, набагато чистіший від тих, які видають свою порожнечу за святість! Наше суспільство наскрізь прогнило, воно прикриває прірви обмеженості й розбещеності штучними законами, яких давно ніхто не дотримується. А даремно. Подивись, як багато люденят народжується через елементарну необачність тих, що тупо женуться за примітивними задоволеннями. І ті нещасні діти плодять собі подібних. Всіх людей потрібно стерилізувати від самого народження. І дозволяти розмножуватись лише тим особам, які дійсно мають бажання, можливість і здібності до виховання дітей. Тоді земля звільнилась би від мільйонів зайвих троглодитів. Відкинь романтику й подивись на світ реалістичним поглядом!

Він продовжував свій монолог, який здавався йому геніальним. Але вона перестала слухати його слова, від яких віяло крижаною пустотою. Вона розглядала спокійне жовтневе сонце, яке відбивалось на поверхні дзеркального озера. У ньому, немов легкі шлюпки, плавали жовті листки. На думку спали давні спогади дитинства, в яких ще молоді батьки водили її цим старим парком і розповідали казки про сонце, зорі й небо. На душі стало світло й ніби прокинулось щось живе, справжнє й безцінне.

- Зачекай... – перебила вона Дивака. – Але чому не можна наповнити своє життя світлом замість порожнечі? Чому не народити щасливих дітей, чому не отримувати радість від кожної миті життя? Якщо бути чесними з собою, невже ти не прагнеш тепла замість порожнечі?

Він здивовано підвів на неї смутний погляд, ніби справді глибоко замислився над своїми та її словами. Можливо, щось його зачепило за живе. Але хіба на коротку мить. Їм обом було важко зрозуміти, чого вони хотіли насправді – продовжувати й далі вдавати з себе страусів, тікаючи від себе у беззмістовну пристрасть, чи залишитись на одинці лише зі власними думками й бажаннями, звільнитись від всеохоплюючої порожнечі. Адже насправді їх переповнювала, душила, затоплювала саме порожнеча.

- Цікаво... а чого ти наразі бажаєш? – Зацікавився Дивний хлопець.

- Якщо чесно... тільки не смійся! Якщо чесно, я хотіла б зараз поїхати додому, покликати давніх друзів і довго з ними гомоніти про все на світі. А ти?..

- Мабуть, зробив би так само.

- То, може втечемо одне від одного? Якщо від себе не вдалось...

Вони взялись за руки і попрямували до виходу з парку. На прощання був палкий і довгий поцілунок, схожий на осінній захід багряного сонця.

- Завтра буде вітряно, - сказав він, торкаючись її щоки холодними пальцями.

- Це добре. Нехай з нас вивітриться та хвора порожнеча.

- Нехай. Ну, до зустрічі. Ти не ображаєшся?

- Ні. Я тобі вдячна. Прощавай!

І вони попрямували у різні сторони життя, шукаючи все, чого їм бажалось. Або принаймні що-небудь...


Олена Опанасенко

--

В нормальних родинах дітей вчать бути, передусім, людьми. Тобто, стерпними членами суспільства, які здатні формувати ЛЮДЯНІ стосунки між собою.

Колись у давньому дитинстві я, будучи п'ятирічним білявим дівчатком, прибігла в сльозах до свого діда, сивокудрого велетня з добрими-предобрими блакитними очима. У розпачі й гніві я вигукнула: "Дідусю, я би їх так побила, ще дужче, ніж вони мене! Але ж я сама, і я молодша від тих дворових хуліганів!" Мій дід був мудрим чоловіком, царство йому Небесне. Він тоді вийшов надвір, підкликав до себе тих бешкетників, що мені не давали спокою через новенький ровер, який їм так кортіло мені розтрощити. Дідо мене заспокоїв, наказав математику вчити, а сам надвір пішов. Я - бігом до вікна, тихцем між фіранок дивитись, як мій захисник бешкетників каратиме. Та дідо не став ані бити, ані погрожувати їм. А присів навколішки, з'юрбив їх докупи (запацьканих пилюкою хлопців було 7 чи 8, віком десь від 6 до 13 років) і суворо так сказав їм: "Послухайте, орли. У мене до вас діло є одне. -- Пацанва перелякано-зацікавлено переглянулась між собою. -- Ви от вже повиростали, деякі аж з усіх сил прагнуть дорослими стати (дід витягнув з-за вуха найстаршого хулігана зім'яту цигарку "Ватра" й викинув у калюжу). А час, як малюки, марнуєте. Молодших ображаєте. -- При цих словах особливо нервові хлопаки відступили на півкроку назад. -- Тоді як добрих справ навколо огого скільки незроблених!" Далі відвів дідо ту дику зграю до голуб'ятні, яку товариш його сам пильнував, але через хворобу ледве забирався старою драбиною нагору, аби похазяйнувати в оселі улюблених птахів. Тож, аби компенсувати фізичну та моральну шкоду, завдану ображеним мешканцям двору (а таких, окрім мене, було ще немало!), кожен бешкетник отримав від діда настанови з ремонту й догляду за голуб'ятнею.

Працювали хлопці дуже старанно, якось і мене просили допомогти, адже діда мого почали дуже поважати. Ось так мене в родині вчили перемагати скотство людяністю, тупість мудрістю, зло добром. Закон людяності став для мене паролем, через який складались мої стосунки з людьми, сукупність яких формувала мій особистий світ. І як це не дивно, як не наївно й смішно, ставши дорослою жінкою, я все ще гадала, що за подібними законами живе переконлива більшість істот, які називають себе "людьми".

Але як через дешеве покриття фальшивих купюр проглядає копійчаний папір, так часом і порожні голови й душі чорними дірками зіяють крізь нещиру чемність і штучну людяніть. Це чорна заразна хвороба скотство, яку я дуже боюсь навіть поверхово підхопити.

"Тяжко тобі буде з таким інтелігентним вихованням", - казала якось моя нахабна однокласниця, спльовуючи лушпиння просто на підлогу трамвая, в якому мені довелось їхати з нею в одному напрямку. А тяжко мені було дивитись вже навіть на її скотське ставлення до прибиральниці трамвая.

А хто сказав, що обов'язково має бути легко? Та найпростіше згинути на власному дивані в купі бруду й порожніх пивних пляшок. Але то вже є скотство у примітивній формі, скероване на самого себе, то вже суперлегко. Тож, нехай як би не було тяжко, я ненавиджу і панічно боюсь легких і огидних законів скотства.

Можливо, виною моя неспроможність
Дивитись Байдужості байдуже в очі,
Але я не буду, не хочу й не зможу
Ставати, як ті, хто мій біль напророчив...

------------------------

Кажуть гуманісти, що не можна поділяти людство на достойних та недостойних . Але яку назву тоді підібрати для тих, що здатні на будь-яку підлість, будучи поряд з порядними добродіями, маскуючись під таких, відстоюючи повноцінні права своєї суспільної діяльності? І вас із ними судитимуть за єдиною мірою, хоча вони й поняття жодного не мають про те, що означає бути людиною. І навчити їх цьому у свідомому віці вже неможливо.

Звідки беруться скоти, ублюдки й уроди, достеменно сучасні науковці не дослідили.
Можливо, хтось має покидьські гени від самого зародження, і починає ще в утробі тусувати маму п'ятками по печінці зі скотським задоволенням.
Деякі, можливо, народжуються цілком доброзичливими дітьми, але потрапляють у несприятливе для нормального розвитку середовище. На потребу любові й ніжності вони отримували жорстокість і черствість, замість обіймів - стусани, замість мудрості гнилі приклади скотських вчинків.

Знавці моралі біблійних законів не сумніваючись стверджують, що кожна людина має право робити власний життєвий вибір, за яке несе відповідальність перед Богом, собою та іншими людьми. Підтвердженням цього є випадки, коли діти, що зростали у гнійному середовищі покидьків, на диво, виходили з нього цілком нормальними людьми з відкритими серцями й доброю вдачею. Запереченням теорії вільного вибору є те, що у більшості випадків асоціального оточення дитини з неї виростало ще більш безнадійно бидлувате створіння, ніж його вихователі.

Як не пожаліти людину, обділену добротою та любов'ю, якщо вона здається такою ж, як ти, гідною тих же радощів, тієї ж поваги, що й усі нормальні люди? Як не спробувати пояснити людині, котра із задоволенням копає в живіт чергову жертву вуличних знущань, що це найдебільніша розвага, яку могла вигадати людина зі здоровою головою на плечах? Як не повірити культурному зверненню покидька, який нібито просить відкрити хату, щоб ти дав йому склянку води?

Напевне, я все-таки не дуже добра людина. Адже по-справжньому добрі люди вміють усе пробачати, розуміти й відпускати всі образи.
Ні, щодо скотства я дотримуюсь іншої думки.

Пробачення жорстокості й підлості означатиме зелене світло, в якому це гадство лише помножиться. Я гадаю, що не можна пробачати жодну сволоту, допоки вона не стане людиною. А оскільки переконатись у цьому вкрай важко, то найкраще просто назавжди уникати їх. Нехай живуть у своєму скотському світі окремо від людського, нехай ламатимуть пальці таким же покидькам, як вони самі, оббріхуватимуть самі себе, варяться у власному ідіотизмі. Ізолювати і спалити - ось який мій вердикт скотству.

Знаю, це неможливо і не по-людськи. Жорстокість легко передається. На відміну від добра.

Її неможливо відокремити чи ізолюватись від неї . На співіснування зі скотством, нажаль, приречене все людство.

Але і скотство приречене на співіснування з порядністю, чистотою і щирістю.
Кожному - своє.

-------

Оцей цікавий дідо живе в карпатському селищі Славському Сколівського району. Найкращі друзі - зграя кудлатих псів. Але люди, які його знають, кепкувати з нього не сміють, бо. кажуть, то є спіритичний пророк! "Ой, буде війна, діти мої, велика і страшна!", - каже "провидець" із мішком на голові. Питаю, чого би то в мирний час такій біді, не привели Алах, ставатися. "Ну, тойво, якшо дасте старому на флєшку, то й не буде тоді ше поки війни". Даю дві гривні. Ось як просто врятувати людство від війни!

- Скоріше, пане водій, я дуже поспішаю!
- Швидше тільки літаком, але за це маєте добре платити!
- Швидкість для мене безцінна. Гей, бовдуре, куди ти їдеш?! На зустрічній вантажііівкааааа..................



Ми так часто поспішаємо, що забуваємо, коли ж відчуття втоми було повністю відсутнє в наших тілах і душах.
На транспорт, події, зустрічі, відкриття, закриття, народження, похорони... Поспішаємо прожити більше, ніж треба, адже, можливо, нам і не потрібно вихоплювати з пащеки Часу стільки дрібниць, що їх часом і зовсім неможливо вмістити в один Божий день, який завершується з прикрим усвідомленням незавершеності своїх дріб'язкових дій, нездійсненності ілюзій, швидкоплинності життя.

Але чи дійсно така тяжка наша рутинна втома, що лягає на плечі залізобетонною ношею, зліплює повіки липкою сонливістю, запорошує думки острахами, лінню та, зрештою, байдужістю?.. Що більше втомлює нас - напружене життя чи, власне, відчуття його напруженості?

Тоді що ж робить нас щасливими - завершеність усіх запланованих дій чи, можливо, завершення діянь, що приносить елементарний спокій?..

А ви зробіть один маленький експеримент.

Обірвіть хоча б одну ниточку, за яку смикає вас модерна цивілізація, навіть якщо ви переконані, що за неї смикаєте цей світ саме ви. Не важливо. Просто відустіть її на якийсь час, і подивіться, що станеться.

Прийдіть увечері додому й запаліть свічки. Ні, не торкайтесь електровимикачів, це суперечить умовам експерименту! Хочете почути музику - співайте, хочете розважатись - розмовляйте, відкоркуйте добре вино, танцюйте під звуки сердець, насолоджуйтесь безмежністю тиші. Надворі темно, тож звільніть себе від марудних справ. Для роботи Бог створив ранок і день, а під вечір все живе має зануритись у теплу темряву, розслабитись і набиратись енергії для нового дня. Не варто гнатись за останніми годинами доби. Що зроблене за день, який минає, те і зроблене, не збагне ніхто незбагненності часу. А в тихому потріскуванні вогників вечірніх свічок не забудьте спалити всю свою втому, адже це так просто - позбавлятись від непотрібу!

Скільки сили є у спокої? Скільки мудрості в тиші? Скільки простору в безмежності?.....................

Office creatiff!

Розмова у ресторані між офіціантом і відвідувачем, який підкурює сигару:

- Вибачте, але у нас не курять.
- Так проведіть мене до залу для курців!
- Прошу дуже, пройдіть через вхідні двері.



От, здається, вже три тижні, як із повною байдужістю дивлюсь на сигаретний дим і колись улюблені пічки Честеру. Категрорично зав'язати з курінням допоміг один випадок. Стояли ми з другом біля центрального входу в універ, весело собі гомоніли й покурювали цибарки. Коли раптово перед нами авдіозно предстає сивенький професор з кафедри міжнародної преси і виразно дивиться на мій недобичок. Все, думаю, перерва пропала, зара буде читати дід свої моралі, шо які ж то, курва, студенти, шо себе не поважають і під роздрукованим і наклеєним на колону Наказом Ректора про заборону куріння безпардонно розкурюють невідомо шо. Але, як не дивно, того разу дід рік шось небуденне. "Шо, молодь, смолите? І як тобі, шановний, подобається, шо твоя подруга димить, як солдат? Жіночна вона при цьому? Чаруюча? Ніжна? Схожа на весняну квітку чи на барну попільничку? Ви хіба не знаєте про дослідження сексопатологів підтвердило: жінки, які курять, на підсвідомому рівні викликають у чоловіків огиду й грубе ставлення?" Відповідну літературу професор залишив для мене на кафедрі, але чомусь я просто йому повірила, адже самій стало огидно на себе дивитись. А вже через тиждень відмови від куріння в моєму житті почали відбуватись дуже цікаві зміни, від елементарного почуття внутрішньої свободи до появи нових захоплень та компліментів з боку друзів і знайомих.

А ще мені було би вельми цікаво дізнатись думки різних персон щодо ставлення чоловіків до жінок, які курять. Чи дозволяєте ви своїй дівчині або дружині бавитись сигаретками? Якою ви бачите жінку, що курить - гламурною, бойовою чи вульгарною? А можливо, просто толерантно ставитесь до її куріння - мовляв, подобається їй, то нехай собі покурює? Поділіться, будь ласка, вашими думками!

За мурами брами, за брамами рів... а вдалечині кришталевий палац моєї душі, оповитий руками туману. Ні, це не міраж, а чиста правда. Я відкриваю потаємний вхід у мурах і стежкою, що заросла віковими травами, веду тебе до високих воріт. Знаходжу вирізьблений на велетенському засуві силует свого ангела-охоронця, проводжу по ньому рукою, стираючи зоряний пил, і пошепки на вушко ангелу вимовляю секретний пароль. І не прислухайся, ніхто інший його не почує. З голосним скреготом ворота опускаються на срібних ланцюгах, перекидаючись через глибокий рів, у якому живуть голодні піраньї й кольорові медузи. Біжу вперед по мосту, озираюсь і кличу: «Ходи вперед, за мною! Швидше, не бійся, іди!» Навколо палацу танцюють високі дерева, під якими заховався мій старенький квітковий садок. У ньому завжди затишно і світло, а мої білі троянди випромінюють ароматне ніжне сяйво, в якому невтомно танцюють маленькі метелики. Давай сядемо на широку дерев’яну качелю, відштовхнемось від землі й увійдемо в ритм цього простору. Знаєш, деколи не потрібно нічого говорити. Необхідно знати тільки пароль для того, аби потрапити у потрібне місце, час і простір. Срібні секундні стрілки плавають у дзеркальному озері. Життя таке, яким ми робимо його самі.

Я взагалі-то не є прихильницею телебачення...
( Read more... )

Якось в неділю після відправи в церкві в помешканю старої панни Серняк зібралисі її колєжанки – такі самі з підфарбованим синькою волоссям панюсі. Говорили вони, як і зазвичай, за Ющенка, Тимошенчиху, ціни на цукор та дріжджі. При цьому смакували тістечками «Стефанія», що дуже вдавалися пані Серняк, і золотавими, добре випеченими хрустами, пересипаними цукровою пудрою.

( Read more... )

Богдан Волошин

ГАЛИЦЬКИЙ СИНОПСИС, або 100 ОЗНАК ГАЛИЧАНИНА

Агов шановні Львів'яне! Не пропустіть можливості наживитись на хосфорній катастрофі! Мерщій закуповуйте марлі, гуртуйтеся по двоє-четверо людей, бігайте вулицями й дорогами враженої зони та збирайте казахський дармовий хоспор! Продавайте його західним бізнес-партнерам або самим же казахам! Народ має відшкодувати собі моральну та фізичну шкоду, відшкодувати самотужки, не чекаючи сторонньої допомоги!

Ганьба Хоспору!Слава Україні!